Богдан Бенюк

Benissimo!

Богдане Михайловичу, як відбулося ваше знайомство зі світом домашніх тварин?

Колись, коли я тільки почав жити в Києві, для мене стало великим відкриттям те, що люди, виявляється, тримають у квартирах собак та котів, які ніколи не виходять на вулицю. Для мене це було своєрідним потрясінням, адже я родом із села і звик до того, що собака має жити на дворі. А кіт має повну свободу пересування: іноді можуть йому дозволити перебувати в домі, але в переважній більшості він собі мандрує, куди хоче, адже недарма спрацьовує ця старовинна думка, що кіт гуляє сам по собі. І тут у мене почалося таке, знаєте, зовсім інше сприйняття всіх цих речей. Я ніколи собі не уявляв, що вдома в мене буде жити собака, мені це здавалося нонсенсом. Але потім сталося так, що у мого товариша була дівчинка кокер-спанієля, неймовірно гарна собачка, і вона народила цуценят. В мене було двоє маленьких діточок, ми прийшли до того товариша і мали необережність глянути на цих цуценят. І все. Їх було 7 штук, і одне з них відразу підійшло до мене і саме мене вибрало. Його помітили зеленкою, і коли його можна було забрати – ми забрали і назвали Буня.

Він був таким же файним, як і його мама?

Це був неймовірно гарний собака, який почав жити в нашій сім’ї, і за перший рік становлення його як самця зробив стільки шкоди... Він з’їв 12 лівих черевиків від різних пар – чогось їв лише ліве взуття. Особливо якщо з необережності залишаєш нові шкарбуни. Ну, стіни та всі інші речі теж обгризалися. Будь-які негаразди, які тільки можна було б уявити, все цей собака зробив. Але таким чином він впав у якусь величезну любов: минали роки за роками, і він ставав членом родини, їздив із нами всюди в машині – любив це діло. Переїжджав Карпати легко, сидячи на першому сидінні біля мене, висовував голову з вікна, розвивалася грива його волосся. Був надзвичайно рухливий собачка, і всі його дуже любили. Він, думається мені, вмів все на цьому світі робити. В нього були настільки розумні очі, що мені здавалося, що він от-от має заговорити, тільки в нього чогось не виходило. Він допомагав мені в усьому: бувало, привожу щось важке, тягну мішок, а він лапками стає і допомагає мені його тягнути. Він проявляв живі, людські якості. Буня прожив у нас 7 років і перетворився не тільки на нашого улюбленця, а й на улюбленця усіх наших родичів, до яких ми з ним їздили. Навіть спав у ліжку зі мною, а я його називав Пилосос, бо тільки його відмиємо, щоб він гарненький був, розчешемо, а він вийде на вулицю, знайде найсмердючіше, що тільки можна знайти, лягає спиною і починає викачуватись. Потім мені пояснили, що він як мисливець так маскував свій запах, щоб інші тварини його не почули... А в один неймовірно трагічний момент він пропав. Швидше за все, його вкрали. Він ходив собі сам по вулиці, ходив до дівчат у під’їзди, коли у них починалась епоха любові – сидів годинами, дивлячись невідривним поглядом на під’їзд, чекаючи, коли вийде Вона. Всі його дуже любили і допомагали йому, натискали потрібний поверх у ліфті, щоб він доїхав додому, а там він гавкав, щоб його впустили... І одного дня він зник. Розшукування його не припинялося більше двох років – і оголошення розклеювали, і по притулках їздили, і дивилися на тих собак, кого повбивали, і розпитували. То була драма, і мені здавалося, що більше ніколи ми собаки не будемо мати.

Але ви помилялися?

Коли ми побудували в селі хату, ще не було огородження, і якраз був мій день народження. Зібралися мої друзі, і бачимо, що через поле чимчикує маленький цуцик. І причимчикував до нашого столу. Всі зразу почали казати, що це класний знак, це супер, це здорово, назвали його Рябко, бо то був такий рябий цуцик. А потім я подивився, що цей Рябко якось не так пісяє. І виявилось, що це не Рябко, а Химка. І так у нас на подвір’ї з’явився собака, який до сих пір живе у нас. З часом в неї з’явився бойфренд Рекс – теж він із дворян, дворовий собака. Прибіг він до нашого подвір’я із великим шматком дроту на шиї: мабуть, потрапив у якийсь капкан. Людей боявся катастрофічно – тільки десь з’являвся хтось, він тікав. Було видно, що люди дуже багато «добра» зробили для цього собаки. Але моя Уляна (жінка. – Від ред.)  їжею та якимись словами все-таки його заспокоїла і змогла зняти дріт з його шиї, а він потихеньку приручився до нашої сім’ї, і на подвір’ї в одній буді почала жити родина Химки і Рекса.

Але, я так розумію, що на цьому історія не закінчилася?

Настав період, коли у нашому житті з’явився котик. Знову ж, я думав, що котів у нас в хаті не буде. Дуже гарний котик, який, на жаль, захворів і дуже швидко помер. І відразу нам принесли кицьку, яку ми назвали Мариська. І ця Мариська як прабабця всіх Бенюківських котів, що у нас є, живе з нами по нинішній день і керує всім хатнім господарством. Вона дуже ніжна кицька, чистюля, абсолютний лідер, норовиста. Виплодила надзвичайно багато кошенят, поки не сталося горе: народила трьох кошенят, одне мертве. А на другий день дивлюся, щось моя Мариська хитається, ходить погано, падає. Я заводжу її коло Бессарабки у ветеринарний центр, їй роблять операцію, і виявилось, що в ній ще одне кошенятко мертве. Його звідти забрали, і після цього Мариська, зрозуміло, не могла більше народжувати, але все-таки тих трьох кошенят вигодувала. І ці кошенятка дали наступні покоління Бенюківських котів. В мене було таке, що одразу народили три кицьки, і в мене було аж 15 кошенят.

ПОВНЕ ІНТЕРВ'Ю ЧТАЙТЕ В ЖУРНАЛІ "ЗООДРУГ" ЗА ВЕРЕСЕНЬ 2010