Кузьма Скрябин

Лумінісценція

Чому так назвали вихованку?

Марія-Барбара: Це я придумала, вже давно. Просто хотілося так назвати.

Кузьма: В мене така дочка – і я такий був у дитинстві. Знаєш, є такі діти, які кожному в класі дають прізвиська? От і вона теж цим страждає. У нас усі сімейні персонажі мають якісь псевдоніми: я, наприклад, Краб чомусь. В той же час я і Бурундєй. Я не знаю, чи ще є десь діти, які свого тата називають Крабом чи Бурундєєм, але мені це дуже подобається, ці казково-романтичні псевдоніми. От і Барбара придумала собачці ім’я Лумі, хоча вона по паспорту якась там Марія-Луїза. Вона дуже породиста, її аж з Петербурга везли спеціально.

 

Як Лумі потрапила у ваш дім?

Кузьма: То був подарунок дочці на день народження три роки тому.Я придумав таку цікаву схему: той день в нас називався fiction factory – фабрика чудес. Нам додому прийшов конверт, де була адреса та завдання. Ми поїхали за вказаною адресою, знайшли інший конверт, і так їздили цілий день по різних місцях, а Буся знаходила інші конверти з новими завданнями. Ми об’їхали 6-7 місць по місту, і в останньому її чекав маленький живий подарунок – йоркширський тер’єр.

 

А який характер у «подарунка»?

Кузьма: У Могилевської була така сама собачка – і моя їй абсолютна протилежність. І я в неї закохався... Взагалі не хотів ні кота, ні собаку мати вдома. Ми тут собі таке гніздечко звили, бо нас так сильно замучили роки, проведені на орендованих київських квартирах, що хотілося побудувати щось невелике, але комфортне. Я думав, буде тут мені ще бігати щось, гавкати, заважати – ну його. Але виявилося, що це дуже розумна істота, як і всі йорки зокрема: в тій маленькій голові дійсно є розум. Дивлячись на неї всі ці три роки, які вона в нас, я впевнився, що то не рефлекси. В неї дійсно присутній якийсь собачий інтелект, тому що вона обмірковує свої вчинки і два рази не робить чогось неправильного. Хоча більшість її побратимів – навпаки. А характер у Лумі дуже агресивний до чужих. Є люди, які до нас приходять і живуть. Мій друг Саша Скрябін під час концертів живе у нас по тижню. І скільки разів він не приходить, вона кидається на нього і шматує йому штани. До того ж Лумі перелякала всіх собак навколо, навіть великих. Настовбурчує шерсть і кидається на них, і я впевнений, якби могла дотягнутися – перегризла би лапи по коліна. Також перелякала абсолютно всіх котів навколо: у нас тепер тут тваринний фрі-зон, хоча колись тут їжаки жили, білки, ворони. Всіх розігнала, такий собі маленький демон. Але до своїх вона з усією душею ставиться. Хоча коли мене довго не буває вдома, вона теж на мене кидається, але за останні двадцять сантиметрів впізнає і приймає рішення мене не загризати. Зараз під час фотосесії на собі переконаєтеся.

 

Може, ми тоді краще підемо, бо якось жити захотілося? Андрію, після того, як ви розповіли про те, як не хотіли заводити тваринок, в мене виникло питання, чи були у вас в дитинстві домашні улюбленці?

Кузьма: Були! Були постійно і коти, і собаки. Мама й тато просто опинялися перед фактом: я йшов зі школи, і Бог давав мені наткнутися на якесь маленьке тільце, брудне, засопляне, і я не міг пройти мимо. Приносив з частотою одне в рік точно. Зазвичай вони потім віддавалися до села, бо, наприклад, раз приніс додому маленьку собачку, яка через три місяці вимахала у такого вовкодава, що тримати її у двокімнатній квартирі панельного будинку було неможливо. І ми всіх віддавали бабі в село.

 

А зараз не плануєте ще когось заводити? Кішку для контрасту?

Марія-Барбара: Ні. Котів я не дуже люблю, а собак обожнюю. Хотілося б ще одного йорка, але мені не дозволять.

Кузьма: То було б неповагою до Лумі.

 

Йорки набули популярності в Стародавній Англії, адже в ті часи можновладці забороняли простим людям заводити великих собак, бажаючи уникнути браконьєрства у своїхлісах. Проте йорки відрізнялисявойовничістю:незважаючи на невеликі розміри,вони полювали наптахів, невеличких тварин і навіть гризунів. Може,і Лумі полюванням займається? Мишей ловить?

Кузьма: Не знаю про мишей... Якщо вона вівчарку лякає, яка живе напроти, то що говорити про гризунів. Може, вона вже сусідів всіх передавила, просто ми про це не знаємо. (Сміємося.)

 

Ви займалися її дресируванням?

Кузьма: В мене є таке переконання: дитина повинна мати дитинство, собака повинна мати спокійне життя. Тобто йорк з’явився на світ, щоб приносити максимум радості своїм господарям. Нащо з неї робити циркову собаку, і кому це потім стане в нагоді? Я ж тобі говорю, що в неї є інтелект, що вона прекрасно орієнтується у взаємовідносинах. Слухає команди: якщо мені щось набридне і я їй скомандую – виконає. Наприклад, вона може бігати за гумовою іграшкою, яку ти їй кидаєш, мільйон разів. Таке враження, що в неї якийсь перпетуум мобілє встановлено – людина не може стільки разів кинути, щоб Лумі змучилася. І коли вона вже втомлює мене, кажу їй: «Іди в буду свою», вона слухається і йде в буду. Не знаю, що вона чує – інтонацію чи дійсно розуміє слова. Хоча я переконаний, в інтонаціях вона дуже чітко розбирається, і при тому є ряд слів, які вона розуміє.

 

Наприклад, які слова?

Кузьма: «Йди їсти», «Йди до буди» – найбільше розуміє і завжди виконує. Також «Іди пошукай, де Буся» – і вона шукає малу.

 

І приводить?

Кузьма: Так, біжить до неї. Не приводить за руку, звісно, а стоїть, гавкає перед Бусею, просить, щоб за нею пішла.

 

Ви її цьому навчили?

Кузьма: Ні, її ніхто не вчив. Скоріше, вона нас навчила, що це знає.

 

А яка у вас улюблена забавка?

Марія-Барбара: Кидати їй іграшки. Вона їх приносить назад і гавкає від радості, бо це їй дуже подобається. Я часом вже не можу більше, бо вона залюбки то робить більше 50 разів.

 

Кузьма, ви казали, що у дитини має бути дитинство. На вашу думку, чи в дитини має бути домашній улюбленець?

Кузьма: Обов’язково, дивлячись на те, яке дитинство було в мене. Мені, наприклад, дуже допомагали ті тваринки. Братиків-сестер я не мав, і був один вдома. Зрозуміло, що тоді, в Радянському Союзі, і зараз батькам важко бути з дітьми у достатньому контакті. Я думаю, що домашня тваринка є таким маленьким дружочком для дитини: є з ким поговорити, кого погладити. Вони ж дуже енергетичні істоти: ти гладиш їх по шерсті, по тільцю, і відбувається якийсь взаємообмін частинками приємності. Не хочу казати «енергії», але ти відчуваєш, що від тебе їй щось пішло, а від неї – тобі. Вона тебе хоче лизнути за те, що ти її погладив. Кожен з нас хоче ніжності, добра.

 

У вашому будинку щось змінилося з появою Лумі?

Кузьма: Ну, «ковбаски» час від часу з’являлися, на які я наступав. (Сміємося.)

 

Я маю на увазі щось в сенсі стосунків у сім’ї.

Кузьма: Ні, в неї закохалися всі майже одночасно. Коли вона до нас звикала, її майже тиждень ніхто не бачив – вона сиділа у куточку. Бо її ж везли за дві тисячі кілометрів. Єдине, я точно не претендую на господаря цієї собаки, по документах власником є однозначно моя Буся, а фізично – моя жінка Свєта, бо вона їй варить їсти, прибирає і несе найбільшу відповідальність за існування цього кадра в нашій сім’ї.

 

Але Лумі найбільше любить Бусю?

Кузьма: По-моєму, Лумі найбільше любить того, хто її годує. Коли ми пропадаємо всією сім’єю, в нас лишається Мілка, яка допомагає по господарству, то Лумі найбільше любить Мілку. Я б не сказав, що вона з тієї породи собак, які найбільше віддані своєму господарю. Не знаю, але здається, вона за нас дуже тяжко не переживає. Хоча, чорт його знає, що там в тій голові. Може, вона просто не показує назовні своїх емоцій аж настільки.

 

Але якщо вона захищає будинок, то...

Кузьма: Так, захищає. Вона чує всі звуки, всі шерехи. Правда, сон в неї теж досить міцний. Розбудити її буває досить важко, але вдень – ховайся.

 

Ходить така думка, що улюбленець переймає особливості характеру своїх господарів. Ви не помітили у Лумі якихось своїх рис?

Кузьма: Більшість часу вона не зі мною проводить. Тому, я собі так думаю, що все-таки якщо вона щось перейняла, то від Бусі. Але ми тут всі в сім’ї приблизно одного типу – холерики. Може, вона уособила всі три наші характери, плюс характери тих, хто проводить з нею час, коли нас нема вдома. Хоча, поспостерігавши за породою, впевнився, що вона має свій особистий сильний характер сама по собі. Вона, знаєш, така особа, що може образу тримати пару днів, гніватися на тебе.

 

В чому це проявляється?

Кузьма: Коли раз, наприклад, тут були закриті двері, її ніхто не випустив на двір – вона лишила «ковбаску» в коридорі, і я, поспішаючи на роботу, вступив туди. Звісно, взяв її за загривки і сказав: «Лумі, як так можна?» Накричав на неї, дав раз по попі, так вона не виходила і не реагувала на мій голос десь три дні. Три дні – це в них період ігнорування тих, хто на неї нагримав, хто їй дискомфорт зробив у житті. Взагалі якщо їй сказати «Ай-яй-яй, Лумі» та посварити пальцем, то вона опускає хвіст, вуха, наче на неї вилили відро помиїв, і засмучено йде до буди.

 

Така емоційна тваринка!

Кузьма: Звісно. Якщо та вівчарка в десять разів за неї більша, якщо не в двадцять, а Лумі кидається на неї, клики оскалює, морально давить, і вівчарка повзе назад.

 

Заздрю її вмінню. В принципі, емоційність тварин може замінити професійного психолога.

Кузьма: Вона до мене ні разу не прийшла і не спитала: «Кузьма, тебе щось мучить? Хочеш про це поговорити?». Такого не було. Але давай повернемося до того, про що я раніше говорив, – про обмін з тваринками якимись флюїдами. Я взагалі злюся рідко, але коли бувають такі моменти, що в тебе пік нервового піднесення, то береш її, погладиш, і вона стає таким пасивним психологом. Сама її присутність дуже заспокоює. Хоча вона не така, що дається гладити довго. Вона енерджайзер, любить поганяти за якимись кульками, м’ячиками. Коли ми граєм в пінг-понг, то більше тікаємо від неї, а не проводимо за грою. Тому що якщо м’ячик впаде, то ти його в неї не забереш: Лумі доганяє його першою, і спробуй її спіймати на подвір’ї.

 

Серед власників йорків є практика одягання їх у різний гламурний одяг, бантики зав’язувати...

Кузьма: Ми пару раз попробували, купили їй різні речі ще з самого початку. Але потім прийшли до висновку, що воно сильно сковує ту тварину, і якщо вона часто ходить в тих платтях, то все-таки і шкіра часто натирається, і так далі. До того ж природа чи Боженька не придумали тваринок, щоб вони ходили у платтях. Сфотографувати її можна для приколу, але не заставляти в тому ходити. Тому ми свою Лумі так не мучимо, вона в нас такий індіанець, живе фактично надворі, більшість часу проводить на вулиці, на свіжому повітрі, пашіє здоров’ям. І притулитися до її гарячого живота, коли вона набігається (ти ляжеш собі ввечері, а вона ляже зверху), – пік кайфу.

 

Ви з нею проводите не дуже багато часу?

Кузьма: Я через специфіку роботи вдома проводжу найменше часу з усіх членів сім’ї. Але коли я вдома, то зрозуміло, що Лумі зі мною теж спілкується. От, наприклад, коли ми їмо, вона обов’язково має бути під столом і притулитися до чиєїсь ноги. Вона справжній четвертий член родини. Але мене любить за те, що я найбільш витривалий у киданні м’ячиків та іграшок. Тому що дівчат моїх то вже починає скоро виснажувати, а Лумі зі мною має активні фізичні розряди, бо мене вистачає на це найдовше. А ще я люблю за нею спостерігати, бо, я так розумію, власне з йорків взяли елементи для персонажів диснеївських мультиків. Коли, наприклад, вони починають бігти і буксують ногами на місці. І Лумі, коли біжить, так само буксує, точно як у мультику. Так що художники Діснея сто відсотків помітили специфіку цих маленьких демонів.

 

Лумі на руках любить сидіти?

Кузьма: Наша на руках не любить бути, максимум 5-7 хвилин витримує. Вона обожнює бути біля людей, на подушечках, гламурно заритися у чисту білизну – це для неї.

 

Вимагає уваги до себе?

Кузьма: Вимагає. В основному увага має приділятися її спортивним іграм, бо вона дуже дбає про фізичну форму і її підтримання. В неї є дуже смішна фішка. Ти кричиш в будь-який момент дня і ночі: «Лумі, коти! Лумі, шукай їх! Порви їх!», і вона з видом лева, голодного, роз’яреного, якого розбудили серед ночі, виламує вхідні двері і робить 4-5 кіл навколо хати у пошуках тих котів. Не дай Бог хтось їй попадеться на шляху – зажене на дерево і буде те дерево гризти.

 

Просто термінатор!

Кузьма: Так, термінатор двадцяти сантиметрів у довжину.

 

Але з тих 20 сантиметрів росте велика кількість шерсті. Ви водите її до перукарні?

Кузьма: Водимо, звичайно. Вона дуже швидко стає подібною на вокаліста групи Slade, якщо її не стригти. І для того, щоб вона мала можливість дивитися на світ власними очима, доводиться час від часу ті хащі розріджувати.

 

Цей номер у нас новорічний. Тому скажіть, ви святкуєте Новий рік разом із сім’єю та Лумі?

Кузьма: Святкувати з Лумі нам ще ні разу не пощастило. В нас така сім’я, що ми на свято рідко сидимо на одному місці. Останні пару років я собі дозволив все-таки згоджуватися на те, щоб працювати у новорічну ніч, тому я беру своїх дівчат, і ми їдемо в те місто, де в мене концерт, щоб бути разом. Там і святкуємо. А Лумі лишається тут в гордій самотності з тортом, свічкою, шампанським, сигаретою, все як має бути. (Сміється.)

 

Ми впевнилися особисто, що під час команди «Лумі, коти!» йоркширський тер’єр Андрія Кузьменка дійсно скажено мчить до дверей із хати, напоготові порвати будь-яку кішку, що зустріне на своєму шляху.

 

Кузьма Скрябін – один із найавторитетніших українських музикантів та продюсерів. На сцені він виступає вже 28 років, а його гурт «Скрябін» може пишатися біографією, довшою за чверть століття. Андрій Кузьменко проявив себе як талановитий ведучий різноманітних шоу та програм на телебаченні. У 2006 році Кузьма став і письменником, презентувавши книгу «Я, Побєда і Берлін», яка мала шалену популярність та кілька разів перевидавалася. Маючи статус однієї з найяскравіших зірок на українському небосхилі, він все одно залишається відкритим до бесіди і щиро любить своїх прихильників.